Jark


Так просто антиутопія

     Маленький гелікоптер повільно наближався до гігантського мегаполісу. Все під ним нагадувало випалену пустелю-випари міста спалили землю і небо: складалося враження, що гвинт вертольота рве чорні хмари на дрібні клаптики-ще трохи, і він впаде, заплутавшись у цих клаптиках.
     Сонце заходило, освітлюючи пейзаж кривавими променями. У цьому світлі сірі будівлі околиць отримували ще загрозливіший вигляд.
     Вертоліт підлетів ближче-стало видно, як у просторі між будинками самотній вітер ганяє дрібне сміття, часом закидаючи його у розбиті вікна. Лише подекуди графіті скрашувало сірі, брудні стіни-але фарби все більше блякли і з часом ставали частиною загальної сірости.
     Колись тут жили люди-бетон, розрахований на п'ятдесят років, пережив їх і, незважаючи на приписи інженерів стояв, слугуючи єдиним прихистком для здичавілих собак і котів, котрі жерли один одного у лабіринтах порожніх квартир і закинутих підвалів. Навіть волоцюги ніколи не потикалися сюди-люди боялися братів своїх менших…
     Приглушене задимленою сірою атмосферою гудіння гвинтокрила лунало вже над т. зв. житловою зоною. Бетонні нетрі були відгороджені високою дротяною сіткою з безглуздо причепленими іржавими табличками англійською мовою: "CLOSED DISTRICT" і "DANGER".
     У житловій зоні (livin' area) не було видно землі-приблизно на півметра від поверхні стелився ядучо-кольоровий смог-гелікоптер був герметично закритим, і це врятувало екіпаж від розриву легень-вони летіли у непроникному тумані, орієнтуючись лише за приладами.
     Перший пілот (ім'я читачі можуть підібрати довільно) знав, що внизу з герметичних сот-квартир складаються цілі житлові блоки, які оточують гігантські підприємства-конгломерати. Вийти надвір у цій місцині дорівнювало мученицькій смерті-в атмосфері містилося стільки кислоти, що за 2-3 дні від тіла лишалися лише погризені кислотою кістки.
     Проте квартира в цьому районі вважалася вершиною щастя для обивателя-все-таки азотні випари ще не почали роз'їдати стіни…
     Нарешті екіпаж побачив скляний купол, що піднімався над центром міста. Він ніби світився усередині-неонові холодні трубки освітлювали вулички давнього Львова XX століття. Лише сірий хмародер, що різко контрастував з химерною австрійсько-польською забудовою, нагадував про теперішнє-2461 рік. Він піднімався на місці колишнього Оперного театру, про який вже ніхто не пам'ятав-мистецтво більше нікого не цікавило, хоча ритм індастріалу найкраще би відтінив навколишній пейзаж. Проте всередині куполу стояла тиша. На кришталево чистих вулицях не спостерігалося руху, листя на деревах завмерло, як на світлині. Лише на стінах будівель мигала неонова реклама вже давно неіснуючих продуктів. Тут ніхто не жив. Дане старовинне місто слугувало просто прогулянковою місциною для ситих і вдоволених мешканців сірого паралелепіпеда, який стояв у центрі і тримав на собі велетенський купол. Воно завмерло.
     Тільки деколи п'яний гамір і нестримні вакханалії людців з верхівки суспільства оскверняли його–та прибране на ранок, воно далі існувало-місцем розваг для одних, скорботним нагадуванням для інших…

Назад