Його меланхолія, неймовірний сплін, розуміння непотрібності життя спричинило втечу – біг на всі чотири сторони світу, які, проте, виявилися глухими кутами. Хоча це було закономірно – людина, котра своєю думкою піднялася над світом, розуміє його обмеженість, тупість обивателів і свою безпорадність. Проте зараз він знав, що робити. Зустрічні люди сахалися від темної постаті з палаючими очима і пересохлими губами, котра мчала вулицями, лишаючи за собою чорний слід і дивну занепокоєність у повітрі. Він вийшов за місто, оглянувся на оповиту туманом чорну потвору, що захоплювала все нові й нові землі, заливаючи все бетоном, асфальтом, склом і металом, на того похмурого конгломерату, негативізм якого відчував завжди і всміхнувся…

     Він вибрався на край провалля і подивився вперед. До горизонту все було сірим і сизим, і де-не-де з чорними гілляками голих дерев. Потім він глянув униз – там по таких же сірих каменях текла холодна вода – єдина жива річ у цій пустці. І він зрадів, що помре не сам. Стрибок, воля польоту і нарешті занурення в пульсуючу холоднечу – от і все…

     Очікування нарешті скінчилося – вдарили блискавки, і над містом з шумом полилася життєдайна волога -- і в ній була частинка того, хто відрікся цього міста і цього світу..