Євген Маланюк

Я в полоні у лютих літер.

Вже все назвав. Вже все убив.

Чуття розплавлені і злиті

На оливо я перелив.

Живого серця щирим злотом

Прозолотив червлений друк

І фарбувала кров’ю мук

Узорні оздоби гризота

І в мертвих книг закуті труни

Поклав я трупом почуття,

І вже душі завмерлі струни

Не воскресити для життя.

І день, і ніч. І вічно сам –

В цього життя порожнім трибі.

Який розжеврений сезам,

Щоб вічність одчинить, потрібен?

Весна на вулицях цвіте.

В блакиті знов співають хмари,

Але це все – не те, не те,

Про що молився я і марив.

Ні! Не земним, не дольнім дням,

Не весняному трав килиму

Вогненну душу я підняв,

Як купину неопалиму!

Рокоче й крутиться життя,

І все з ним крутиться довкола...

Так нащо ж я себе відтяв

Від зачарованого кола?

На хресті слова розіп’ятий

Цвяхами літер,

Один, –

Яким же криком ще маю кричати

Крізь історії чорний вітер,

Страшної епохи син?

Яких ще віршів вирізувать

З кривавого м’яса днів?

Які породити слова?

Світ встав увесь із заліза

В гострих лезах огнів:

Від електрики смерклися очі,

Від заводів гудить голова,

Безголоса душа лише хрипко регоче

Та божевільно співа,

Над хвилями юрб, над поверхами натовпів п’яних,

Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч.

Раною рота кричу в тумани, в тумани,

Просвердлюю морок вогненними свердлами віч,

А пустеля людська лиш луною порожньою гука,

Серце світу розмірено гупає в тілі машин;

І жадного згука.

Один.

Як почуваєш мене? На низу ти.

А я взнав на кривавих путях:

Не на смерть, – на безсмертя засудить

Мене присуд сліпого життя.

А я взнав, що дано мені жити

В запорошених трунах книжок,

Що я молотом літер прибитий

До мовчання камінних дощок.

У кривавому колі, бурлака,

Мушу вічно шукати мети,

І даремно кричати і плакать:

Не почуєш, не визволиш ти!

День таємничим шепотом шепоче,

Немов гіпнотизуючи: засни.

І не збагнуть, чого від мене хоче

Ця провесна останньої весни.

Заснуть, щоб перейти безболісно і глухо

В останній супокій? Чи в сні набрать снаги

На лютий змаг з неублаганним рухом

Історії?

Ось ти стоїш. І по похилій площі

Все, все зсувається нестримно в темний низ...

І тільки океан зітхає і полоще

Скрай берега. І віє легкий бриз.

Стрибати в гречку – тільки й щастя,

Щоб в корчах зради завмирать –

Це ти, пусте, неплодне трясця,

Ти, Пріська гетьмана Петра.

Звідціль черкаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідціль,

І діти, мов дурні курчата,

І сліз – пісні, й бандури – біль,

І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук, –

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук...

Невжеж калюжою Росії

Завмре твоя широчина?

...А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,

Тремтить від крові і кісток,

Та про бої віщує ворон,

Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з міді

Замінить лахи й ганчірки, –

І знов дівоча стать Обиди

Звитяжно гляне у віки.

Родина – тільки вбогий човен

На невмолимих бурунах.

Над обрієм глухий Бетховен

Жадобу, захват, скрегіт, жах –

Сполучує в єдиний помах.

І буря звуків двиготить,

Вогонь скресаючи на зломах

Нещадних хвиль...

Твій біль, як мить.

Твоє життя – поглянь – як атом.

Вичерпуй воду. Затикай

Пробоїни. Будь мужем, татом.

Керуй. Молись. Не нарікай.

Шлях Одіссея перейдемо,

І десь скінчиться міф сторіч:

День однооким Поліфемом

Всіх звабить у печеру-ніч.

І ти, що полум’я був повен,

Затихнуть змушений тепер:

Сама доба – глухий Бетховен,

Сама доба – сліпий Гомер.

В повітрі мла і смертний одур.

Охляле сонце, як сліпе.

Це спалену твою свободу

І напівмертвого тебе,

Народе мій, вітаю словом

Під небом, від пожеж багровим,

Під гуркоти чужих гармат,

Коли мордує брата брат,

Коли пророцтва найлютіші

Оце сповняються навбач,

Коли скупі перерви тиші

Невтішний роздирає плач.

Потрібен пломінь Єремії,

Та, ненароджений, він згас.

Крутіж лихої веремії

Поніс у вир смертельний нас.

І несемося, як билини,

Понад румовищем руїни,

Аж поки сіркою й вогнем

Нас згубний подих не здмухне.

Внизу ж – твоє безформне тіло

Звивається під градом кар:

В чужій руці – безкрила сила,

В своїй – безсилля і тягар.

Роздріблене дощенту крушить

Закон життя. І де ж – вогню

На вожденят вошині душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради,

На віковий коловорот

Хохлацьких охів і глупот?

Актор чужі мавпує міни,

Крутій відсотки тне з легенд,

Нащадний дурень рота слинить –

І всіх їх продає – агент.

Ця зоологія убога

Все застує. А збоку десь

Гірким сміється сміхом Гоголь –

“З самих себе-бо смієтесь” –

І корчить постать вовкулачу,

І тане сміх у пеклі плачу,

І він зникає. І дарма

Сурмить Шевченкова сурма.

Бо і трибун грамофоновий,

І рідномовний графоман

Лиш про “недолю” й “чорні брови”

Вискиглюватимуть пеан.

В тім ярмарку все творче гине,

Задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне,

Й стає живучим неживе.

І мертві душі бенкетують,

Затоплюючи, як отрую,

Ледачу кров, духовий гній

Всім паростям ієрархій.

Герой доби встає в цій аврі

Космічних бур, космічних гроз,

Як спраглий містечкових лаврів

Здрібнілий мікромалорос.

Народе мій, оцей непотріб

Ти за які гріхи придбав?

Чи недівоча пристрасть Мотрі?

Мазепи спізнена доба?

Чи за перебіг надто сковзький

Двірської служби Розумовських?

Чи вбогість життєвих спонук

Поганих внуків і онук?

І з того гойного врожаю

Вже півстоліття п’ємо жах:

Доба нам обжинки справляє

На наших душах і тілах.

Та ти – не виграшка природи,

Не примха лиш земних стихій –

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром

Твій чорний рай зняли пожаром

І пломінь слупами росте,

Сполучуючи з небом степ.

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,

Крізь дим руїни - - - ?????????

Новий узріє чоловік.

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.

Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня –

В неславу й забуття... А ніч – лунка безодня –

Дзвеніла зорями... І сторінки по одній

Ще мерехтять в очах. – І на нічнім теплі

Ти полетів у даль, туди, де вже світлів

Похмурий небосхил зорею передодня.

А хутір в сяєві – казкові лаштунки,

Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,

Залізний стиль нових універсалів...

Прокинувсь. І перо виводить ядом спраги:

“Народе без пуття, без честі, без поваги”.

Вчини мене бичем Твоїм,

Ударом, вистрілом, набоєм,

Щоб залишивсь хоч чорний дим

Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть

Тих, що живуть без сліз і честі,

Хто скинув і любов і злість,

Бо не під силу було нести.

Хто все зітхав – заснуть, втекти,

Сховатись за Мазепу й Крути,

Коли грозою йшли – віки! –

Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини,

Щоб басаманувати душі,

Щоб захитать і знову зрушить

Смертельний чар дичавини!

Напружений, незломно-гордий,

Залізних імператор строф, –

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Позаду – збурений Батурин

В похмурих загравах облуд, –

Сурмлять майбутньому салют.

Важкі та мускулясті стопи

Пруживий одбивають ямб, –

Це дійсності, а не утопій

Згучить громовий дифірамб.

Ось – блиском – булаву гранчасту

Скеровую лише вперед:

Це ще не лет, але вже наступ,

Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей звір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Сузір іскрясті візерунки.

Сяє “перша залізна ніч” –

О ієрогліфи вічності! Відлунки

Світів, космосів, тисячоріч,

Безмеж, обтятих земним обрієм!

Ми думаєм, дискутуєм, одобрюєм

Чи ні... Бідна людська інфузоріє,

Що ти значиш? Що можеш ти?

І лиш сонце щодня випрозорює

Таїну висоти.

...І тоді ти бачиш кожну билину,

Кожну комаху, кожне зерно землі.

Мудрий листок листопада,

Морозом спалену квітину,

Ріку, що пливе безупину,

І пізній плід,

І бляклий цвіт.

Все переживе загладу

І оживе ізнов,

І житиме без кінця.

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

І місяця золотосрібний ріг.

Життя давно, як божевільне, блудить

По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,

Дикун над ним заносить ятаган,

А він скажений біль терпить, як Муцій,

І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить

Безглузда путь, і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди –

Й саме життя, здається, вже чуже.

Не треба ні паризьких бруків,

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: кари! кар!

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір’ях – вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору –

І п’єш, самотній, смертний біль.

Несу отут страшний свій іспит

І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене,

Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає в далечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

По яких ще дорогах шукати причинної долі?

Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

Після чарки отрути влітає сонячний чміль.

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

Всі принади Твоєї страшної краси.

Ти мене виснила в зоряних снах,

В ночі дівочі, пахучі та млосні,

А за весною летіла весна,

Морем шуміли стривожені сосни,

Морем шуміла широка ріка.

О, чарівна наша ноче заручин!

В квітах вінків та купальських вогнях

Нас привітала цілунком жагучим.

І простелилися сонцем шляхи:

Радість і праця, і усміх дитини...

Хто ж сподівався, що рев хуртовини

Раптом прорветься, підступно-лихий,

Знівечить спокій і тишу розріже,

Спалить, зруйнує будований дім?

Ти мене виснила, білая панно

(О діаманти дівочих сліз!),

М’язи бронзові і зір капітана,

Море блакитне і лагідний бриз,

Яхт білокрилий - - -

Та сонячні сни, бач,

Здійснились марно: поетом глухим,

В музику власну заслуханим...

Вибач, єдина, за попіл і дим.

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна Твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,

В ній морок смороду і мла.

Невже ж Тобі ще може сниться,

Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом

Ти билась крилами в блакить?

А тут терпінням і скорботам

Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором

Гостріш, ніж біль найгірших кар, –

Коли Тебе розпусним зором

Нагую огляда владар.

Ні, Ти – не мати! Шал коханки

У чорнім полум’ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі, –

З них кличе, кличе глибина,

А в диких рухах ще регоче

Ніким незаймана весна.

Тебе б конем татарським гнати,

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна

Осяєш Ти чужий намет,

І хижий хан буде безкарно

Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:

Засне він стомлений, в тобі ж

Прокинеться кривава зрада

І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі –

Лиш горло кров’ю захарчить, –

Ти в море степової ночі

Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя

Закриє половецький степ,

І знову ніч очей покличе –

Тебе спіймать, схопить Тебе б!

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ж ти коханка, а не мати, –

Зрадлива бранко степова!

Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі пожеж, –

Бачу, бачу Твою Голготу

І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,

Як тоді, пам’ятаєш Ти?

А степи Твої знов – пустині,

Хіба тільки нові – хрести.

Проорало глибоким плугом,

Кров’ю сіяв новий сіяч, –

Дике жито прийдеться другим

Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито!

Поховай же страшний наш слід, –

Серцем спаленим – все пережито

В апокаліпсі хижих літ.

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит, –

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми з них хіба палили цигарки.

Напіврусини, напівпеченіги,

Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

То ж не дивуйсь, що, визволившись з брану,

Ти, зранена, зустріла нас, синів,

Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів,

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,

І кожний рвав до себе і радів.

А кров текла... І Ти захолоділа

В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг, –

Прости, прости, – молю, невтішний митар,

Прости, що я – останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й ти – не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Біла лагода яблунь в цвіту.

Що життя моє спрагненно – радо,

Прийдеш, прийдеш? – і легіт: прийду –

Медоносним зітханням – ой Ладо!

День дзвенить – золота голубінь,

День співає – блакитна безодня...

Тільки – яблуні та голуби,

Тільки барви буяють сьогодня!

Це нічого, що небо чуже, і чужа

Вже перейдена нами остання межа,

Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій... Ясна

Тільки вічність... Навіщо ж слова?

В лазуреві безмежжя нас кличе весна,

Пружно-яро життя ожива.

І земля – наречена в молочнім цвіту

Яблунево-рожевих садів –

Мліє солодко в сонячно-яснім меду,

В першій, росній красі пелюстків.

А дні пливуть – мелодія в блакить,

А дні дзвенять, як золото в лазурі,

І вічностю триває кожна мить,

І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись.

І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих

Бриніння бджіл замріяно злились

В один хорал блаженний і безсилий.

...У бабці завше пахло чебрецем

Та м’ятою...

Стояв широкий мисник

З тарілками, мальованими пишно,

З чарками розфарбованого шкла,

З карафкою, обробленою хитро

Під постать птаха (може – звірини,

Як крізь туман пригадую), що в ній

Ховалося про врочисті години

Якесь таємне, запашне питво.

Праворуч – ліжко в килимі квітчастім

Та хінська башта подушок на нім,

Ліворуч – дідова лежанка й піч.

Під припічком дрімав був бабчин стільчик,

Що з нього керувала бабця піччю,

Як капітан керує кораблем.

А у кутку висіли образи

Либонь цілком таки не “православні”:

Пречиста – вся в лілеях, як Мадонна,

Ісус Нерукотворний та над Ним –

Бог-Саваоф, до Зевса більш подібний.

І в горобині ночі, коли страшно

Карало небо, я моливсь Йому.

Рахуємо, втручаємось і нищим,

Щоб дать стихії рукотворний шлях,

А дух людський стає, чим далі, нижчим

І, як була, так і пребуде грищем

Сліпих стихій незмінена земля.

Прокопуєм геометричні луки,

Прокреслюєм канву координат,

А Він з небес простре космічні руки

І над зухвальством сіє засів муки,

І смертю нам життя перетина.

Так марні, так нікчемні наші чари,

Щоб формула закляла темний міт.

Ось – світ живий, нестриманий і ярий:

В нім не спроектувати Ніагари

Й бетонами не змавпувать граніт.

Ти не любив приблизних рим,

Суворий майстре, – тільки стислі.

Крізь грім доби, крізь хаос гри

Мінливих хвиль, ти бачив Рим

І вседержавну владу мислі.

І, може, добре, що твій день

Накрила ніч незупинима –

Підтята дисонансом рима.

...А ранок? Ранок він гряде

Неспішним кроком пілігрима.

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день. І знову, знову сам.

Так треба ніжності, так треба, щоб навіки

Удвох молитися вечірнім небесам.

Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні,

Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.

І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,

Зітхаєш і мовчиш, і молишся сама.

І знаю, знаю ще, що ніжності такої

Нам різно не знести в обіймах самоти,

І не втопити нам її в оцім спокої,

Коли земля злилась з безмежжям висоти.

І знаю, що життя – це тільки ці хвилини.

Хвилини вічності. І знаю: ти – одна.

І іншої нема. Прогаю – і пролине

В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.

І сяйва сонць, і весняна осанна

Не воскрешать. Душа навік пуста.

Навік, навік ім’я біблійне – Анна

Вогнем офірним спалює уста.

Навік, навік – очей вечірні квіти,

Дрімучих вій замріяний затон...

Ось пристрасний старозавітний вітер

Обліплює на тілі твій хітон.

І рук тонких готичнії лілеї,

І перса – сонячного літа плід.

Ідеш одна ланами Галілеї,

І над чолом – корона світлих літ.

Як забути очей аравійські зерна,

Біблійну красу грудей?

О, жидівко, жидівко, – саронська серно!

О, чому я не був іудей?

Ароматом старозавітним – коси

П’янили. І очі не мали дна.

Й поцілунки труїли солодким укусом.

І з небес дививсь Адонай.

А пекучий вітер розвіяв сором –

Я терзав печенігом твої пелюстки...

І, здавалось, навколо табором – хозари.

І, здавалось, обох нас прошиють клинки.

Знаю – медом сонця, ой Ладо,

В твоїм древнім тілі – весна.

О, моя Степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна.

А між нами простір – ураганом.

Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...

Половецьким, хижацьким ханом

Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім чаду,

А мені ти – блакитним мітом

В золотім полудневім меду, –

А мені ти – фата-морґана

На пісках еміґрантських Сахар –

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим – даремний дар!

Як іонійськая колонна,

Рожевіє дівочий сніг,

Ховаючи опуклість лона

В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором

Двійник Мадонни на землі.

Ось пурпуром Цітери – сором

І на щоках, і на чолі.

І б’ється кров в блакитних венах,

Як птах під вітром весняним.

В яких готичних кантиленах

Навіки виспівати гімн!

Там – Приснодівою – Мадонна,

Тут, на землі, зорієш – ти,

Що в пурпуровій мушлі лона

Ховаєш перлу чистоти.

Розчинено останні двері.

Глибока ніч, тривожний спокій.

А там – далекий мертвий берег

Мовчить насуплено-безокий.

Похмурий човен. Плюскіт весел

Лунає тяжко і таємно,

А під човном незнане плесо

Нас спокуша привабно-темно.

Що ж мовчимо? Про нашу радість

Чи про страждань осінні зливи?

Чи віддамося лютій зраді?

Чи зіллємось в єдинім співі?

Мовчим. Ні ти, ні я – не знаєм.

Сліпе над нами небо. Шерег

Холодних хвиль. Лиш там весна є,

Лиш там, де мріє мертвий берег.

Майже обряд. Молитовно-поважно

Пестить спокійна ріка.

Зовсім звичайна, зовсім нестрашна

Радість моя гірка.

Думав: прокляття, погрози, постріл

І неодмінно кров.

Доля ж, як добрий старий Каліостро,

Зло обернула в добро.

Знову – перо, книги мудрі і рідні,

Людські обличчя, сніг,

Тьмяні добраночі, ясні добридні

Та молитви весні.

Хай не Джоконда ти, не Клеопатра, –

Проста жінка землі:

Все, що має статися, вже сталось, –

День тверезий, праця з-під ярма.

Чи ж почую, як щоденний галас

Розчахнеться зимна височінь,

І велике мовчання, як слава,

Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,

Башти захитаються й падуть.

Десь із Сходу, з-поза передмістя

Він дихне холодним духом бурі

І змете руїни, як сміття.

Ані Божа Мати, ані Юрій

Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі

Встане перед карою Руки…

Тільки вітер в Книзі Спостережень

Перелистуватиме віки.

Так довго був двуликий і двоякий…

Ось – путній вітер в сонці золотім,

І ловлять ніздрі рідний дім Ітаки,

І бачать очі свій родинний дім.

Каліпсо обіцяла вічну юність,

А Навсікая – та несла, як дар,

Безсмертну радість, серця многострунність,

Під снігом цноти – молодості жар.

Все проминув ти. Все здмухнув, як попіл,

Щоб ось віддать під тінню рідних віт

Себе – єдиній, вірній Пенелопі –

Як пізній плід невичерпаних літ.

Августійший владарю літ!

Солодощ пізніх овочів терпне,

Сяйво твоє все більш нестерпне

Для майже осліпленої землі.

Рим твій бездонна блакить просякає,

Він в ній розчиняється і зникає,

І видивом легким вливається в світ.

Ти – вже статуя, мармур, міт,

І тільки сонце грає в короні,

І тільки блакиттю посріблено скроні,

Спалено вітром літ.