Іван Лучук
Only for you
1
Постукала у двері тихо-тихо,
Немов боялася настрій перебити.
Я подивився в очко, та на лихо
Не зміг у нім нічого додивитиь.
Дивився в очко і сливе не дихав,
Ввижались в коридорі сталактити,
У скронях навіть пульсування стихло
І око безпорадне хтіло вити.
Я знав - хто за дверима там шурхоче
І відав, що вона від мене хоче.
Від неї я також хотів того ж,
Мене уже не пробирала дрож.
Рішучий я не тільки на папері -
І я відкрив свої скрипучі двері.
2
І я відкрив свої скрипучі двері,
Впустив її до себе до покою,
Став готувати каву, і в етері
Розлилась пахощ, що її густою
Робили пара з кави, ефемерій
Присмачена парфумною луною.
В моїй кімнатній мікросфері
Все пойнялось чудною пеленою.
Ми пили каву, їли чоколяду
Передчуття вдихали наші пори
І ніби знехотя стрічались зори,
Готові до піднесення і спаду.
Без ліку натяків - стонадцять серій,
Щоб ми могли піддатися химері.
3
Щоб ми могли піддатися химері,
Вже небагато нам було потрібно.
Жарівка глипала на нас зі стелі,
Скляна блистіла люстра, наче срібна.
Вона сиділа в темному светері,
В легкій спідниці, що сягала рівно
До філігранних литок, а мізерні
Три гудзики пишалися осібно.
Я приступився ближче і руками
Обвив її ніжніше, ніж давун, -
Вона замружилася від нестями,
Здригнувшись сотнею солодких лун.
А я відчув, як той в мені задихав,
Що налітає наче наглий вихор.
4
Що налітає наче наглий вихор?
Те, що сидить до часу невимовно,
Чому мовчать задовго дуже прикро,
Що набухає часом повнокровно.
Але якщо вже налетить, то звикло
Заволодіє всім єством гвалтовно
І забурлять усі бажання дико,
Усі твої інстинкти поголовно.
Тоді ти переслідуєш мету
Себе осолодити, а партнера
Віднести у епоху золоту,
Перед якою блідне й злотна ера.
Щоб нам озадоволитись велико -
Усе навкруг немов німе принишкло.
5
Усе навкруг немов німе принишкло,
Лише вібруючи із нами в такт,
Все попереднє і майбутнє зникло,
В чеканні здійснення напруживсь факт.
Уста до вуст, і видихом і вдихом
Наповнюєм, спорожнюєм, і так
Шалене збудження нас охопило.
Ось-ось відбудеться вже перший акт.
Вже на тобі ні светра, ні спідниці,
Ні станика, ні майточок нема,
Соски розбухлі, сп’янені очиці,
Закучерявлений шумить лиман.
Крім нас нікого у життєвій сфері -
Ми як палкі відлюдники в печері.
6
Ми як палкі відлюдники в печері,
І стримання, і встид - це не для нас,
Ми чисті, як кольори на пленері,
Сягнули збудження найвищий клас.
Недавно ще, гуляючи у сквері,
Чи припускали ми, що прийде час,
Як наша пристрасть, наче вітер прерій,
Чи то степів, влітатиме в екстаз.
Ось входжу я поволі, обережно
У лоно, що мене бажає дуже;
Розширює її світи безмежно
Мого входжіння диво харалужне.
Ми не відчуємо потреби ферій,
Заживши у своїй кохальній ері.
7
Заживши у своїй кохальній ері,
Зливаємось в одно, боги вогнисті;
Ми непідвладні вже ніякій скверні,
Для нас тіла, як дух, криштально чисті.
Вже нам немає діла до вечері,
В нас апетити інші - пломенисті,
І забаганки в нас тепер штудерні -
Як розкоші нам досягнути висі.
Цілованню нема кінця і краю,
Кожнісінької п’яді прагнуть губи,
І вже чи втримаюсь - не знаю,
Щоб жартома в гузно не вп’ясти зуби.
Коли бурхливо, а коли притихло
Навзаєм розкриваємось столико.
8
Навзаєм розкриваємось столико
У переливах доторків і рухів.
То ніжним стогоном, то тихим криком
Доходять пестощі до наших слухів.
Короткий час минув, як я із риком,
Подібним до грімких небесних звуків,
Глибинно оросив її зі смиком, -
Як знову живчика зростає стукіт.
Холоне в животі, а по колінах
Тоненькі струми легко пробігають,
Лоскоче в вухах, терпне піднебіння,
Хребет і лікті тихи знемагають.
Кристалом буде стан твій хаотичний,
Як обуяє нас приплив ліричний.
9
Як обуяє нас приплив ліричний,
Зникоме зникне, явне об’явиться,
Відкриються справдішні нам обличчя,
Які дотіль скривав нам світ безличний.
Етичне все, що наше. Неетичний
Той світ, в якому часто нам крутиться
Приходиться, сховавши справжні лиця;
Той світ, до справжніх почуттів драстичний.
У цій кімнаті, в ці чудні хвилини
Ми спіритично рушимо той світ,
В якому першопотяги людини
Відігнано в напівзабутий міт.
І серед свіжозрушених руїн
Ключі знаходимо від всіх таїн.
10
Ключі знаходимо від всіх таїн,
Від щоякнайінтимніших букетів,
Коли у зближення стрімкому леті
До сьомих розкриваємось колін.
В багатогранні пестощних вимін
Ми дуже схожі на тонких естетів,
Що в любощах не визнають секретів,
І вже як люблять - то зі всіх сторін.
Чоло поцілувала, вухо, ніс,
Щоку, а далі шию, груди далі,
Живіт пупець, і того, що підніс
Свою персону грату гарту сталі.
Коли підхід вже надто еротичний,
Кохання триб тоді нам вадить звичний.
11
Кохання триб тоді нам вадить звичний,
Коли ми прагнем злетів колосальних,
Коли хотіння нам безмежжя зичить,
Коли надміру струменів повальних.
Отож, мій друг, слуга мій симпатичний,
Опісля пестощів лизально-цілувальних
Занурився у орган той практичний
Із функцій безліччю універсальних.
Губами в русі стиснутий пругким,
Він піднебіння ніжноплинно пестив,
Язик все ластився, пустивши слини,
А глотка сприйняла кінець фієсти.
Із надлишком хотіння і умінь
Ми прагнемо і змін і перемін.
12
Ми прагнемо і змін і перемін,
Щоб все мінялось плавно і невпинно,
Щоб все верталось хоч десятеринно,
Хай чується простір і відгомін.
Тоді до нас не завітає сплін,
Як будемо сповідувати чинно
Теорію про те, що безневинно
Вмістився всесвіт в межах наших стін.
Цей всесвіт - Богом дане щастя,
Вся широчінь чуттів і почуттів,
Та відданість, яка стократ воздасться
У безліччі майбутніх ще боїв.
Бо вічні й незнищенні в нас трофеї -
Апофеоз, зеніти, апогеї.
13
Апофеоз, зеніти, апогеї,
Провалля, прірви, нурки, схили, спади.
Таке життя, на то немає ради,
Ми ж люди, не опудала з музеїв.
Відчули вже, в любові впрягшись шлеї,
Все розмаїття радості й відради.
Ми тішимся благословенням Лади -
Натхненниці, богині, жінки, феї.
Ще перед нами цілі маси втіх,
Обширне поле гарцювань уяви,
Ідей з колінцями великий міх,
Фантазій різних широченні лави.
Це наше спілкування, по ідеї,
Амброзія для мене і для неї.
14
Амброзія для мене і для неї -
Це ми самі, це разом ми обоє.
Наразі не зрікаємось своєї
Чудної спілки, хоч і не чудної.
Бо як без спілки жити нам цієї?
Якщо розірвем з голови дурної,
То де знайдем такої панацеї,
Яка одне без другого загоїть.
Та ще не все. Це тільки увертюра.
Ми й далі будем вірні нашій Ладі.
Керують нами - світлий дух, натура,
І ми самі, чому ми дуже раді.
Зрадів би знову я, якщо би ти -хо!-
Постукала у двері тихо-тихо.
15
Постукала у двері тихо-тихо
І я відкрив свої скрипучі двері,
Щоб ми могли піддатися химері.
Що налітає наче наглий вихор.
Усе навкруг немов німе принишкло.
Ми як палкі відлюдники в печері,
Заживши у своїй кохальній ері,
Навзаєм розкриваємось столико.
Як обуяє нас приплив ліричний,
Ключі знаходимо від всіх таїн,
Кохання триб тоді нам вадить звичний,
Ми прагнемо і змін і перемін.
Апофеоз, зеніти, апогеї -
Амброзія для мене і для неї.
Назад