Slider


Втеча

     Я йшов у темряві - певен, що жоден з читачів не потрапляв у такий простір навіть у найтемнішу ніч - жоден промінчик, навіть відбиваючись, не міг потрапити сюди - таких промінчиків не існувало. Я не знав ні часу, ні відстані, ні верху, ні низу, не відчував власного тіла. Я ніби йшов, ніби плив, ніби летів - не скажу точно, але я пересувався у цьому ніякому просторі. Не знаю, дихав я, чи ні - єдине, що я відчував це власний мозок з пульсуючими думками - подорожуючи темнотою я заодно й занурювався у його звивини. Страху не було - був спокій - розум працював надзвичайно чітко, не маючи потреби відволікатися на зовнішні подразнення. Це почалося недавно - плину часу не існувало, але я знав, що це так. Мені вдалося втекти від світу - ні, це не смерть - вона лише облуда, перехід у невідомо що - хоча даний стан і нагадував дане що, але це не могло бути воно. Думка про те, що моє тіло зараз жеруть десь під землею ненаситні черви мені наразі не підходила.
     Я все життя занурювався - у музику, книги, нарешті, наркотики в усіх видах - алкоголь, нікотин, кофеїн - ті речі, які дають відчуття свободи мозку - притлумлюючи його рецептори, вони дають волю думці. Коли ці речовини переходили до стану наближення моєї залежності від них, я переключався на інше - міг годинами слухати важку музику - за деякий час під впливом басу відчуття притуплюються і отримується те ж звільнення мозку. Так, я не шанував тіло - єдиним, хто мав жити вічно був розум, і здається, я добився того, щоб він існував окремо від тієї купи протоплазми з якої, власне, й складався.
     Він ще зберігав відбиток тіла у якому так довго існував - через те я ще "відчував" власні кінцівки - але це було облудне відчуття - я втік зі світу - але куди???
     По-моєму, у самого себе - я прокинувся, голова розколювалася - розум знову був в ній. В навушниках тихо грав "Сплін", збоку стояла недопита пляшка "Портеру", з неба поволі сипався сніг, заспокоюючи все довкола. Я збільшив звук, додав басів, натягнув капюшон, двома ковтками допив пиво і почвалав додому - можливо, колись я знову втечу…

Назад