Ірина Старовойт

* * *

Неписаним правилом є не писати про нас.
Рухи для двох щиріші, доки без назв.
Сніги утікають, зрадивши зиму й тих,
хто до весни дожити так і не встиг.
Небо кругле й безлюдне. Небо знає печаль.
Темні води розлуки хлюпочуть своїми звичаєм
в непочатих дощах. Проти хвилі пливем, пливем.
Тільки щось не пускає: смертне, значить, живе.

На старих фотографіях біло-коричневі дні.
Білі стіни будівель коричні по другій війні.
Так вертали додому. На лицях оздобний піт:
посивілий мій вуйко, а поруч - наопаш - дід.
Тим то снились бабуні (щоночі) четвертий рік,
а бабуня боялись сон той змити з повік,
лиш сплакнувши. Лишали нам, бо пора,
кілька правил поводження - заповідей добра.
Хліба просити в молитві на день, терпіння - на вік,
слухати й дурнів, бо мудрі не все праві.
Не палити при дітях, не залишати сміття
у періоди затишку (цілу решту життя).

Очі згори пильнують за тим раз у раз.
В кожному домі спогади старші за нас.

* * *

Вісті приходять, накульгуючи від втоми
(після розлуки дротяні дороги довші).
Хочеш сказати, як тісно в твоєму домі -
кажеш: "Овшім…"

В істині вин непоправно втрачаєш змисли.
Січень той самий, легко впізнати коду.
Хочеш мости запалити. Щоб дим - коромислом,
але відходиш.

Вісьта. По чорному небу підкуті коні.
Вперше стираєш з чола не росу, а накип.
Хочеш лизнути здерту шкіру долоні,
бачиш - знаки.

* * *

Світ перед снігом більш темний, ніж світлий.
Спід його споду виходить назовні.
Дерева готуються стати мітлами,
хмари неметені перетасовують.

Нипають сови з ранковими ступами
зимних сніданків і снів перестуджених.
Сни озуваються і мокроступами
чапають в напрямку до пробудження.

Сірі і чорні їх траєкторії
ще вимальовують часу позначення.
А вікна зашторені вже не прозорі їм.
Сніг починається як передбачення.

* * *

Кашель каштанів задавнений
не вилікуєш мікстурами,
тому що перепис на ліки
згубився в одній із дірявих кишень перехожих,
аптекар захворів,
а лікар закінчив на нині прийом,
тому що кульгавий двірник,
згрібаючи листя,
перечепився за знахабнілий каштанчик,
вилаявся і полетів.

Коли конюшина перестає пахнути медом
і починає робитися сіном,
коні вертаютьдо своїх каштанів
і кутають гривами їх переболені груди.

* * *

Ділячи страх, як-то ділять хліб:
на скиби, на крихти, на стин,
ми просуваємось далі на схід,
до єршалаїмських стін.
Щоб обманути спеку і слід
не залишати в піску,
ми виростаєм по литки спід
морської хвилі, яку
бачим увіч і не бачимо в снах -
тут вже не сняться сни -
літо у цих чужинецьких краях,
літо і восени.
Глянеш, назад дороги нема,
навіть нема знаку.
Чуєш, сурмить єрихонська сурма
і закривавлює круг.
Ділячи страх, як-то ділять хліб:
навпіл, на чверті (Спас),
ми посуваємось далі на Схід,
а Схід відсуває нас.

Непомук

Не маєш ні диму, ні дому, а в тому - гостей.
Перевтілення спогаду - єдиний інтимний гармидер.
Набираєшся духу невдахи: вдих/видих.
Обираєш Непомука - приклад статечно прoстий.
Брами приймали його і випускали далі.
Дорога віри прослалась картою зморшок.
Під черепом голим заледве змістився мозок,
кайдани замкнувши щоміць, як защіпи сандалів.
Покутний ланцюг (запорука зв'яку із небом,
також - рівноваги думок) бряжчить, а тримає.
Шрами сирі, як фрески. І мyка така проймає,
ніби - уже без дому - гостем зайшов до себе.

Тріє царі

Небо було як один вигнутий циферблат,
що звечора зблискував, а ближче до ранку гаснув.
Годинники гикали і захлинались від дат -
надміру уточнених. Тобто, занадто сучасних.
Зeмлі були ще дальші (дальші від торжества):
Снігом не ретушовані, шарґою розпахані.
Бинди старих стежок крила асфальтна жорства
Не те, щоби матом, але й не те, щоб опахалом.
А він прийшов по воді, ступні ще ледь вогкі,
коси тепер не в моді, нічим Боженьку втерти.
І сумнів нас не береться. І віри наші плохі.
І у вертепний вечір нікому стати третім.

* * *

Самість ставала самотністю за піднятим коміром пальт.
Відмерзле вухо зими вже чуло тріскуче сонце.
Танули тіні, крига скресала, а далі
ти передбачував те, що станеться конче.
Міняючи напрям руху, тим домагався змін.
Друзі минали, але залишалася звичка
заходити до пивниць - на каву і кардамін -
носити запалки і не впадати у відчай.
Тори ятрили сніг, і змовчати ти не міг
гостру тишу землі, неба злий переміток.
Знав, що залишиш їм не досвід свій і не сміх,
Тільки рядок про них, тільки ім'я для світу.

* * *

Западеться земля. Западенці, від'їдем на захід.
Хід подій перетрублять комахи - ану перейми.
Оприсутнивши воші, будем чупри гребенити, заки
не відчинять голярні, де змиємо голови ми.

Чужина - все, що схочеш. Коли перестанеш хотіти.
Батьківщина - що зможеш. Коли перестанеш могти
перейти його вплав (океан), що збирає поти,
інтернетні листи і кириличні наші діти.

Лиш Никифор з Криниці, як птаха, - ні сіє, ні жне.
І поточений шашелем зруб тратить пам'ять. І грудень.
І Христос на розп'ятті кривавить і віри не йме,
Ніби той, хто його породив, і вбиває, і любить.

Пожиттєве.

Як кров на лляних простирадлах.
Як вода на віконному склі.
Чоловік був різновидом жінки.
Рух - різновидом спокою.
І того, хто відбився,
тепла течія вірша
змивала все далі від берега.
Спершись на лікті,
він поспішав
ціле море списати руками,
не встиг, і - закреслив.
Назад