Олена Галета
Не приходь
Не приходь.
Не приходь, я тебе не чекаю.
Не приходь,
Не приходь, бо тебе я не жду.
Я лиш так...
Засиділась за чашкою чаю.
Я лиш так -
Задивилась в годин череду.
Чуєш, все:
Обірвалась остання хвилина.
Чуєш, все:
Вхід закрито й загублено ключ.
Я тепер
Одинока. І вже не єдина.
Не приходь,
Не приходь і даремно не муч.
Сипле сніг,
Засипає стежки і дороги,
Йде зима
І змітає твій слід за поріг.
Ти забудь
Наші радощі й наші тривоги,
Все забудь.
Хай засипле всі спогади сніг.
Нас нема.
Ми на я і на ти поділились.
Нас нема,
В попелищі вогню не розводь.
Не приходь,
Ми навіки в снігах розлучились.
Ні, прийди.
Я скажу... Я скажу: "Не приходь..."
* * *
Ітака підтакує в такт кораблям,
Чекає на того, про кого не згадує.
Європа поставила на короля.
А в Крехові листя падає.
На ладан історії дихає Рим,
Скорина поринув в науки у Падуї.
Європа цінує за вислугу рим.
А в Крехові листя падає.
Критерій імперій - дозволений жах,
Ловці на бомжа і пейзаж з барикадою.
Європа з Європою знов на ножах.
А в Крехові листя падає.
Старий монастир іконічно простий,
Далеко від Еко, по борту у Борхеса,
Щоосені, бджолам поклавши пости,
Спасенні дерева за плечі торсає.
* * *
Іноді берег буває лише один.
Дерев протікання крізь осінь -
то тільки омана.
Листок у волоссі посвідчить,
що ніжна кохана
У снах
не тебе
малювала на спинах рибин.
Тонкі його риси і рухи його тверді,
Він знає напевно,
що світ - то блукаючий острів.
А ти обіпрешся
хіба що на сумніву костур,
І що тобі з того,
що вмієш іти по воді?
Із циклу "Повернення"
1.
Не зводь мостів.
Мости - то тільки свідчення
Про те, що не зійдуться береги.
За кожним кроком
меншає снаги
І більшає води у руслах відчаю.
Повернення
тривалі і страшні -
Не стане вір, щоб вистелити відстані.
Мовчання кожне
має іншу істину -
Сріблясту рибу в чорній глибині.
А на душі
насипано піску,
А за душею вітер, ніби з вирію…
Ковтаєш воду,
мертву і м'яку,
І жодне слово голосом не вигрієш.
3.
Повертаєш. Зазвичай втираєш сумне обличчя.
Одне не збулося, а те, що збулось, не забулось.
Весна на задвірках, і щось тобі навіть личить
З потертих пейзажів брудних провінційних вулиць.
Вертаєш, як воїн - позбавлений віку і статі,
Не ділиш надвоє ні воду, ні хліб, ні ложе.
Земля над тобою, бо під тобою - стяті
Люди і ляди. І те, що піде на Боже.
Так повертаєш. Блиск орденів і писків.
Церква о п'ять голів (а чотири - всохли).
Дається взнаки утома, але домінує вишкіл.
Коні вдихнули волі, видихнули і здохли.
Тебе зустрічають собаки (domini cani),
Злизують кров, відпускають гріхи і брешуть.
Дівчата торкаються поглядами і руками,
Лише чужиніє та, що минаєш першою.
Усі тобі будуть друзі, а снитися буде ворог,
У цьому місті сина тобі народять.
Гине бджола, збиваючи крильцями порох
У складках плаща вівтарної Богородиці.
Із циклу "Обернена перспектива"
* * *
Павутина в віконній рамі. Спекотний липень.
Не рятує луска фіранок і спад на осінь.
Піднімаєш себе над браму коштовним злитком
Передчасних розкаянь і пасмом сивини в волоссі.
Самота несамотніх - пізнавати свою причетність
Вже не стільки до світу, скільки, може, до часу зречень;
Затиснути в долоні маленьке солоне печиво
І піти годувати птахів на мурах фортечних.
До полудня триває спека. Тобі відома
Нетерплячка доріг і солодка спокуса втечі.
Але пам'ять судомить, і простір твойого дому
Особливо тісний і до болю близький надвечір.
* * *
Тут шанують дивацтва.
Найнадійніші друзі - ті,
Хто дерзає молитись
і просити у Бога ласки.
На бабусині казки
щонеділі ідуть святі,
Піднімаючи плити,
ніби добрі кавалки паски.
Ти, назвиклий до мандрів,
до конечних дорожніх витрат,
Облямівками слів
прикриваючи вицвілу душу,
Замість звичного "мушу"
поцілуєш у руку Петра,
І не те що гріхом -
навіть подихом тишу не зрушиш.
Тут забуто про час.
По долинах цвітуть ялівці.
На південній стіні
набираються сонця ікони.
Апологія світла.
Тільки фарби, папір, олівці…
І як Бог не простить -
то, принаймні, уже не боронить.
Із циклу "Суд у переддвер'ї"
1.
Поможи мені, Боже,
здолати таку бистрину,
Де осикове листя
не торкає свого відображення.
Не піщини, а дні
перекочують води по дну.
Затираються враженя.
Забувається смак
перестиглих останніх суниць,
Одиноких вигнанців
із давнього світу духмяного,
А жінки, що ховають
у пазухах гнізда жар-птиць,
Не народжують янголів.
Поможи мені, Боже,
здолати таку самоту,
Де уже ні води, ні ріки,
ні човна-перевізника,
Де пісок залягає у вічність,
таку золоту,
Ніби осінь припізнену.
3.
Викорчовуєш сад -
уречевлену ніч многобожжя,
Може, вперше тебе
не тривожать плачі батьківщин.
Налягає на душу
вже не сумнів, а пил подорожній
З того, з іншого світу,
де виходять один на один.
Так дається взнаки
притаманна людині святість:
Помирати поволі,
ніби хату в Йордан обійти.
Викорчовуєш сад -
уречевлену суть многосвяття,
Де лиш смерть проповідника -
доказ його правоти.
Залишаєш собі
тільки те, що не впишуть у спадок,
Тільки спогад про діда -
у четвертім коліні отця.
На самому краю
неживого розквітлого саду
Проводжає тебе
неіснуюча тінь деревця.
7.
Ніби казання, довга зима.
Прогортаєш сніги,
І не більше не менше,
ніж те, що попущено з неба.
Поспішати не треба.
Повертаєш в свої береги,
Як причасник до столу,
як задавнений кашель під ребра.
Розмальовуєш шатра думок -
перелітних циган.
На осклілих дорогах
усяка поспішність трагічна.
Залишається вічне.
За копійку старий дідуган
Імітує голландців:
летючих, малих чи комічних.
Ще ген-ген - до весни.
Облямівка міських нечистот
Визначає собою
правдиве його пограниччя.
Місто вабить і кличе.
Але голуб звістує потоп
І за день до відлиги
заглядає тобі ув обличчя.
10.
Нам заказано знати кінець.
Підгодовуєш риб.
Їхня пісня німа
огортає тебе звідусюди.
У геральдиці вітру
впізнаєш небезпеку застуди,
І складаєш молитву,
і підносиш її догори.
Ще спокійно і тихо
під небесним покровом повік,
Ще не знаєш, що гріх -
зберегти і докінчити зраду.
Ще заказано всім…
Але з берега - бачиш, направду, -
Закликає рукою
незнайомий якийсь чоловік.
Наступаєш на п'яти
усім, хто попереду, чи
Наступаєш на пальці
усім, хто позаду, - з незвички
Так трапляється іноді.
Риби ховають обличчя
І заковтують сіль,
передсмертно на дно ідучи.
12.
Різдво
Під Бернардинами плаче дитина,
Сльози гойдаються на павутинах.
Тема, сюжет - барокова картина:
"Плаче дитина. Львів. Бернардини."
Плаче дитина голосом дивним,
Мури міські - вимираючі стіни -
Глухо відлунюють ізсередини.
Північ. В агонії б'ється годинник.
Під Бернардинами темно і зимно,
Скрізь ні душі, ні зорі, ні людини.
Довго потому освячує іній
Срібну сльозу на тонкій павутині.
Назад